вони всюди однакові, але все таки... може такого ви ше не чули...
( далі... )
 4 курс. Треба писати заяву на виготовлення диплома… отого такого пластикового. Деканат кіпішує: ВЖЕ! ТЕРМІНОВО! БО ПОВИГАНЯЄМ!! =)) 
п’ятниця… прихожу пишу… йду собі далі.
Понеділок… телеф. дзвінок. Сонний голос:
«Алло… мені потрібна Ми-и-ль-ни-и-ичак… ой, нє, Ми-и-ль-ни-чук Т.В. То з деканату. Терміново прийдіть і напишіть заяву на диплооом… (позіхає, не зважаючи на енергійну агресію... важко пояснити, вони всі так вміють)…»
А я ж пам’ятаю, шо я з нашої групи писала ту заяву остання і її поклали на верх тої купки і степлером так і прибили. Тобто не побачити - імпасібл. Питаю з глибокою надією в голосі:
«На яке прізвище перша анкета моєї групи?»  
Вона:
«Ми-и-ль-ни-и-чук».
… пауза 2 хвилини (без перебільшень!).
Я мовчу, чекаю, поки до неї дійде, а Вона мовчить - … не знаю чого чекає… 
Ше через 2 хв. -
"ааа, ясно! вас всіх не розрізниш, всі однакові ходите з тими рюкзаками *нервується, махає руками, пара з вух* "
 і тупо кинула трубку!... 
я в шоці =\\

 5.06.09. клуб "С. Далі". 19.00 (ну, якшо бути точнішим... 19.45... все-таки "Далі" =) ) 
на сцену виходить... він. ДЕЛЬФИН!!!
це просто неможливо описати словами... навіть не буду старатись. там просто треба було бути! нагода на життя. з перших нот (хоча я б не обмежувала цим словом те, шо тоді споживали мої вуха) просто тиша в душі. просто хотілось дивитись в якусь одну точку або краще закрити очі і жити тим моментом... 
але що мене вразило найбільше - візуалізація звуків на екрані позаду Нього. картини. хоча не зовсім. воно рухалось, жило, дихало, кліпало, стікало кров'ю, страждало... і ось це якраз було те, на шо хотілось дивитись під час Дельфина. стовідсоткове співпадіння. не з сюжетом - з настроєм. вже перше зображення породило думку "прийду додому і в неті першим ділом дізнаюсь, хто автор. але Дельфин допоміг. наприкінці на екрані напис - ПАВЕЛ ЛАПТЕВ. знайомтесь...
.